Червоноград

Гей, браття! Киньмося в пожар! 

Там розгін, сила, вічність там. 

Упав престол, скотився цар... 

Заглада, згуба, смерть катам! 

 Гей, браття! В бій спішім, летім, 

Скидаймо з себе сталь кайдан 

І, вольні духом, покажім, 

Що жоден нас не вб'є тиран. 

Василь Бобинський (1898-1938)

Василь Петрович Бобинський народився 11 березня 1898 року в Кристополi (тепер м.Червоноград) на Львiвщинi у родинi залiзничника. Освiту здобув у гiмназiях Львова та Вiдня. Брав участь у першiй свiтовiй вiйнi: з 1916 року перебував у лавах Украïнських Сiчових Стрiльцiв в складі УГА. На цей час припадають i його першi публiкацiï. З 1920 р. Опинившись в Києвi, Бобинський знайомиться з украïнськими поетами-модернiстами, зокрема, з Я.Савченком та Д.Загулом. 

Восени 1921 р. повертається до Львова, що на той час уже входив до складу Польщi. Займається редагуванням рiзних легальних й нелегальних видань органiв ЦК КПЗУ. Захоплюється французькими поетами-модернiстами. Перекладає Артюра Рембо. За свою видавничу дiяльнiсть двiчi (1923 i 1926 рр.) потрапляє до в'язницi. З листопада 1927 р. Василь Бобинський - редактор мiсячника "Вiкна", довкола якого гуртуються пролетарськi письменники Галичини. Завдяки дiяльностi журналу в травнi 1929 р. проводиться перша нарада пролетарських письменникiв Захiдноï Украïни та формується лiтературне угрупування "Гроно". Влiтку 1930 р., переслiдуваний польською полiцiєю, В.Бобинський з родиною переïздить в УРСР до Харкова, де його приймають на навчання в аспiрантуру Iнституту лiтератури iм. Т.Г. Шевченка АН УРСР. Бобинського сповнює вiра у новий шлях, у соцiалiстичне й украïнське вiдродження в УРСР. "Одначе цей витончений iнтелектуалiст, войовничий гуманiст, естет i в персональному життi скромний джентльмен потрапив на Радянську Украïну запiзно, коли там уже шалiла московська полiцiйна машина i заносилось вiко над домовиною молодого вiдродження" - говорить Юрiй Лаврiненко у своïй збiрцi "Розстрiляне вiдродження". Як i бiльшiсть iнших письменникiв групи "Захiдна Украïна", Василь Бобинський на початку 30-х рокiв зазнає безпiдставних репресiй. 25.12.1933 органами ДПУ був виписаний ордер на його арешт. В "анкетi звинуваченого" в графi "соцiальне i полiтичне минуле" зазначено: "служив в австрiйськiй армiï 1916-1918 рр. в ранзi молодшого офiцера; в УГА - хорунжим з 1918 р. по 1919 р." У постановi про арешт В.Бобинського зазначено: "звинувачується у злочинах, передбачених ст. 54-11 КК УРСР, належить до украïнськоï контрреволюцiйноï органiзацiï, яка ставила своєю метою повалення Радянськоï влади шляхом збройного повстання, групує повстанськi кадри у вузiвських колах, зв'язаний iз польським консульством у Харковi, є учасником ряду нарад контрреволюцiйноï органiзацiï, перебуває у зв'язках з видатними дiячами цiєï органiзацiï". Ухвалено: В.Бобинського необхiдно взяти пiд арешт i тримати в спецкорпусi ДПУ УРСР. 27.12.1933 В.Бобинський подав органам ДПУ заяву, в якiй рiшуче заперечив свою приналежнiсть до Украïнськоï Вiйськовоï Органiзацiï: "Членом УВО я нiколи не був". В протоколах допитiв зазначено, що В.Бобинський "зiзнався, що з 1922 р. i до дня арешту був членом Украïнськоï Вiйськовоï Органiзацiï (УВО), яка ставила своєю метою шляхом збройного повстання скинути Радянську владу на Украïнi i встановити фашистську диктатуру". В обвинувальному висновку, пiдписаному оперуповноваженим секретно-полiтичного вiддiлення Соколовим 24.02.1934, констатується: "Бобинський як за кордоном, так i на Радянськiй Украïнi займався розвiдувальною дiяльнiстю на користь УВО. Був зв'язаний з самим Донцовим i його групою". Справу В.Бобинського було передано на розгляд судовоï "трiйки" ДПУ УРСР з пропозицiєю ув'язнити його у концентрацiйний табiр строком на п'ять рокiв. Заступник прокурора ДПУ УРСР Крайнiй 28.02.1934, допитавши В.Бобинського, запропонував засудити його на три роки концтаборiв. Судова "трiйка" погодилася з висновком заступника прокурора i винесла рiшення: "Бобинського Василя Петровича заслати у виправно-трудовий табiр строком на три роки". В.Бобинського було направлено на будiвництво каналу Москва-Волга. Вже там - новий арешт i, згiдно зi статтею 58-6 Кримiнального Кодексу РРСФСР, вища мiра покарання (розстрiл). Вирок було виконано 28 сiчня 1938 р. Василь Бобинський формувався як функцiональний поет, що виступає вiд iменi народу i певен, що слово може стати дiлом. Вже в перших своïх вiршах, звернених до побратимiв усусусiв, вiн закликає "життя дати i кров для добра людства й щастя Вкраïни". Щоправда, поступово в творчостi поета iдея нацiонального визволення поступається мiсцем iдеï визволення свiтового пролетарiату. Взiрцем i гарантом iстинностi обраного шляху в лiтературi для В.Бобинського був Iван Франко. Головну iдею творчостi поета найбiльш помiтно у його поемi "Смерть Франка". Вiршi-заклики, звертання, iнвективи, пiсеннi форми з персональними голосами поєднуються тут з алегоричними пейзажами, що ведуть свою Aенезу вiд "Веснянок" Iвана Франка, вiд iнтимно-медитативноï лiрики, формуються в цикли, тяжiють до ситуацiйностi, сюжетностi, поемностi. Все це добре вiдоме з поетичноï практики Франка. Але це - зовнiшнє втiлення лiтературноï традицiï. Важливiшим питанням є духовна спадкоємнiсть. Iван Франко пережив довгу еволюцiю вiд атеïзму до примирення з християнським свiтоглядом, як базовим для нацiонального вiдродження (поема "Мойсей").

 Натомiсть В.Бобинський вже майже на початку свого творчого шляху зазнає глибокого розчарування щодо самодостатностi iдеï нацiонального вiдродження, тому для нього християнство не було скарбницею духовностi, а залишилось ознакою вiдмираючого соцiального устрою. Поет переймається духом Франка-атеïста, духом, "що тiло рве до бою". Проте акцентуючи увагу на соцiальному спрямуваннi творчостi В.Бобинського, було б значним спрощенням оминути увагою зразки його витонченоï iнтимноï лiрики. Передусiм, це вiнок сонетiв "Нiч кохання" (1923 р.), де тiлесне й духовне сплетене в єдину гармонiю: людина створена для краси й любовi, для нового життя, для продовження себе в новому вимiрi. I саме в цьому виявляється ïï богоподiбнiсть. 

 У циклi "Майбутнiй метеор" (1924-1925) точка зору змiщена вiд людського до природного. Свiт природи прекрасний в усiх своïх виявах. Конечноï смертi у ньому немає. Любов, краса, природа могли б стати твердими основами його поезiï, але рiвень релiгiйностi був, очевидно, надто поверховим для встановлення необхiдноï рiвноваги мiж вищезазначеними чинниками i розбурханим соцiумом. Поету не вдалося створити "в серцi другий небосхил" (цикл "Стрiла"). Його чимраз бiльше поглинає соцiум, трансформуючи любов у класову боротьбу, красу - у натуралiстичнi сцени панського визиску i революцiю, природу - в тюрму, бо ж не досягнуто соцiальноï справедливостi. Надалi з-пiд пера Бобинського виходять професiйно довершенi римованi полiтичнi фейлетони та памфлети, що засвiдчують вiрнiсть комунiстичним iдеалам. Проте навiть це не рятує його вiд трагiчного кiнця, який вiн наблизив своïм вибором. Своєрiднi пророцтва своєï трагiчноï долi зустрiчаємо в його вiршах: 

Де зникли тi жорстокi 

Розбiйники-приблуди, 

Що тут мене лишили?

I це були ще люди - 

Куди пiшли тi вбивцi 

З кривавими мечами 

Це були люди, люди 

З червоними серцями!

 (Цикл "Розп'ятий скрипаль") Лiтературна спадщина В.Бобинського: Збiрки "В притворi храму", "Поезiï. Книжка перша" (1919), "Нiч кохання. Сонети" (1923), "Тайна танцю. Поезiï. Книжка друга" (1924), "Поезiï 1920-1928" (1930), "Слова в стiнi. Вибранi поезiï" (1932), а також публiцистика - "Поеми i памфлети" (1933).