Війна в Україні вносить свої корективи на життя міста. Шукаючи притулку люди з різних регіонів вимушені емігрувати заселяючи тихі провінційні містечка заходу, де донедавна протікало тихе розмірене життя місцевого населення. Таке переселення не тільки почало просто змішувати різних людей з різними поглядами, звичаями, стилем життя. Воно почало також насичувати місцевий гомін та культуру дивними далеко не всім зрозумілими звичками. Люди різні, з різною ментальністю та свідомістю. В багатьох вона гнучка і легко адаптується щоб не вирізнятися серед суспільства в якому вона знаходиться, але є такі що прагнуть підігнути все суспільство під свої потреби аби тільки самому не докладати зусиль для будь-яких змін. Є багато переселенців які змінили місце проживання ще з чотирнадцятого року, за цей період вони зуміли змінити майже все щоб злитися серед місцевих і зараз вони не подають ніякого виду про те що вони з іншого регіону.
Але тоді це інакше, тоді емігрування було не таким масивним і на захід доходили одиниці і через це їх не так було помітно. Тепер велика маса людей заполонила до того не такі помітні містечка заходу. Все частіше серед звичного місцевого гомону врізається, як скрегіт ржавого цвяха, російська мова.Звичайне українське містечко, настільки віддалене від лінії бойових дій, що відлуння війни чутно лише коли привозять загиблих захисників полеглих у боях щоб віддати останню шану. На околиці міста стоїть нічим не примітна охайна дерев'яна церква. Поза огорожею рівненькі звивисті стежки викладені гладкою бруківкою ведуть повз фонтан біля якого в жаркі спекотні дні збираються люди щоб напитися прохолодної води. Подалі споруджений дитячий майданчик з гірками, гойдалками, пісочком. Ще донедавна, років п'ять тому, тут полюбляли збиратися здебільшого прихожани з діточками щоб відпочити вечорами після роботи. Дехто молився, деякі просто розмовляли півголосом щоб не заважати іншим а дехто квапився набирав воду і відходив. Але завжди, як пам'ятаю, тут панувала церковна тиша і спокій, чи то біля церкви, чи в найвіддаленішому куточку церковного подвір'я.
Спокій, власне спокій, який панував тут змушував мене приходити сюди. Сядеш на лавку, а ще краще коли свобідна велика дерев'яна гойдалка на ланцюгах, вдихнеш вечірньої прохолоди і ширяєш думками і в просторі і в часі. А ланки ланцюга скрип-скрип, скрип-скрип, як маятник годинника тік-так. Летить життя, минають хвилини і тільки спокій незмінний. Так і того разу, проходжу ті самі доріжки минаю фонтан а за церквою стоїть якийсь дивний чолов'яга. Вперся тупим поглядом в саму стіну церкви і руками та ногами махає. Ніби нічого й дивного але не звично. Чого це він на церковному подвір'ї з витягнутими руками і ногами марширував. Можливо просто так, дивних людей багато, а можливо ні, може це дивний ритуал якоїсь давно забутої релігії. Як на мене все одно чим займаються чи в що вірять інші люди, але ж не на подвір'ї церковного храму.
Неподалік на прилеглій до дитячого майданчика лавці сидить комплект з трьох тіл. Чоловік і дві жінки з дитиною, остання бавитися на майданчику а троє нервово розмовляють щось між собою російською. Та й так вже ті слова на язик легко лягають що й не помічають як починають завантажити іншим, які вже й так через плече косо поглядають. А той, що чоловічої статі, періодично намацує в сумці літрову пляшку пива і тайком попиває. Складається враження що для них це парк культури а не подвір'я храму Господнього.
А от і ще одна зразкова українська сім'я: мама, тато, двійко дітей і песик. Знову же складається враження що табличка вигул собак заборонено не для них на вході вивішена. Їхньому песику можна. Мама йде занурена в своїх думках, тато веде бесіду по телефону, здавалося б нічого дивного, говорить достатньо непогано українською. Але от статус і походження видають діти, яких до сих пір тато з мамою не навчили розмовляти рідною мовою. Такий дріб'язок вважали за не дуже обхідне для своїх чад, навіщо адже вони не погано розмовляють мовою окупанта. А песик біжить радісно махає хвостиком, як гарно, як чисто, скільки свобідного місця щоб купку накласти, не розорена цілина.
І от така то фігня малята, відпочити того вечора не вдалося, увагу відволікають різні як не адепти то тим кому всім все до лампочки. Я не говорю уже про тих, що прийшли відпочивати з гамаками, з якоюсь їжею і порозкладалися на траві. Дві дівчини гойдаючись на дитячій гойдалці в своїй лексиці вживають такий норматив, що не вартувало б так говорити їм і поза межами церкви.
Сонце повільно котиться до заходу, проектуючи в сутінках на багряному небі силуети дерев. Затих дитячий майданчик, замовкло давно покинуте футбольне поле тільки поодинокі звуки останніх ластівок розривають тишу. І ті швиденько затихають і летять до своїх гнізд, звільняючи місце для зірок які невдовзі створять на нічному небі загадкове панно.
0 коментарі:
Дописати коментар