Червоноград

Початок 50-х років. Останні роки правління Й. Сталіна і остання депортація, яка прирекла тисячі селян на багаторічне скитання по чужих землях в пошуках притулку. На той час правління в радянській Україні очолював голова уряду УРСР Д. Коротченко, який був безперечним виконавцем волі «вождя», а на чолі КПУ знаходився Л. Мельников, який всяко намагався догодити кремлю. В Польщі правила «свята трійця»: президент Польщі Болеслав Берута, спеціаліст з економіки Хіларі Мінца і сірий кардинал відповідальний за безпеку Якуб Берман. Саме в руках тих керівників опинилися долі сімей які проживали в здовж українсько-польського кордону. Нічого дивного, що навіть абсурдні директиви керовані Польщею були сумлінно виконанні. Польські землі ,як і українські на той час були повністю в сфері радянського впливу, і що Москва надумала так воно і відбувалося. Транспорт радянських військ дислокованих в Речі Посполитій на Одері, Нижній Сілезії і Померанії перетинав кордон без всякого контролю. Згідно плану Сталіна швидка індустріалізація Польщі йшла повним ходом, повністю ігноруючи основні принципи «господарчого припису» відповідно до сталінських директив, що якщо Радянський Союз затягнув пояс, то це повинна зробити і Польща.

Шестирічний план повинен був змінити економічне обличчя Польщі ціною повної залежності поставок російського устаткування і деякої сировини. Цим процесом керували тисячі професіоналів у кожному міністерстві різних галузі господарської діяльності, і були спрямовані на максимальне об’єднання промисловості. Більш того, в рамках двохсторонніх угод, польська держава була в постійному боргу перед «старшим братом», що до післявоєнного врегулювання, і єдиний товар, який міг оплатити було вугілля. Росія встановила свої ціни та терміни погашення боргу, і не залишила полякам жодної альтернативи, хоча Мінц сумнівався що польському народу буде під силу така ціна. Польська індустріалізація основана на вугільній промисловості давала кращі результати для дружніх відносин. У керівництва вугільної промисловості почалися розмови про нові копальні в інших областях. Існування пластів вугілля неподалік річки Буг було відомо ще до війни, вони були визнані і

задокументовані професором Яном Самсоновічем (Jan Samsonowicz). У післявоєнній Польщі вони займали частину Сокальщини, або Грубешовський і Томашовський повіти. Крім того це була низина з одним з найродючіших ґрунтів, а велика щільність людських поселень не грала ніякої ролі для радянських планувальників, це не ті хто б ними переймався. Сталін і Вишенський швидко дійшли до спільного висновку, що якщо трохи з корегувати польський кордон, особливо той по якому пробігали важливі залізничні колії, які з’єднували Раву Руську з Кристинополем і може бути істотно коротшою дорогою від Львова до Ковеля і до Мінська. Гра коштувала свічок. З таким розкладом польський уряд звернувся до Радянського з проханням обміняти невелику ділянку біля польського кордону на еквівалентну їй в СРСР. Важко знайти більш принизливі причини пограбування свого народу, тому що це важко назвати обміном, це радше «махнём неглядя» а не угода. Радянський союз настоював на територіях в усті Бугу та Солокії і це бажання мало бути ухвалене без обговорення. Польській стороні залишалося лише справедливий розмін лише в розмірі відданих ними територіях. Під час переговорів в Москві польській стороні було запропоновано декілька варіантів. Росіяни на початку пропонували обмін майже всю територію Томашовського і Грубешовського повіту на територію в якій містилася нафта і ліси в Бещадах. Польський заступник міністра закордонних справ, який був на той час відомим географом, дещо був здивований таким обміном. Поляки відхилили першу версію угоди, і мова пішла тільки про території що прилягали до коліна Бугу в замін на рівносильну по розміру територію в Бещадах Устрики Нижні. При оцінці територій Росія значно занижувала вартість польської території, не були врахованв поклади кам’яного вугілля, про які і так було відомо ще до війни, не була вказана важливість залізничної розв’язки. В результаті було встановлено що Польща повинна оплатити різницю вартості території відданої Радянським союзом. В разі відмови польська сторона не отримає Нижанковичі, Добромль і Хирів, що приведе до труднощів з залізничною колією яка веде до відданої Радянським союзом території Устриків Нижніх. Даний договір було підписано в Москві 15 лютого 1951р. Офіційно

угоду опублікували лише через три місяці, якраз перед її ратифікацією і завіряла не тільки про польську незалежність але й про радянсько-польську братню дружбу. В ньому велося що: «польський уряд звернувся до радянського уряду про обмін невеликою ділянкою польської території на еквівалентну територію СРСР, так як на даний час це є економічно не вигідні ділянки». В основі теми було що Польща хоче придбати Бещадські нафтові родовища, які знаходилися на території СРСР. В обмін на це Росія отримає деякі вигоди в залізничній розв’язці. Це був новий акт допомоги польській стороні від СРСР. Таким чином в Радянський союз були включена частина Люблінського воєводства загальною площею 480кв. км. З містами: Белз, Кристинопіль, Острів, Угнів, Варяж та багато сіл з важливим залізничним вузлом. В той час як Польща отримала взамін аналогічну територію в Бещадах з містом Устрики нижні і кілька сіл, найбільші з яких є Чорне і Лютовисько (до 1957р Шевченкове).