Червоноград

Договір 1951р. про «Обмін землями» такого роду був не сприятливий для прикордонних земель. Це передбачало спустошення по обидва боки кордону нерухомого майна разом з промисловою інфраструктурою, залізничних та іншого роду комунікацій без всякої компенсації. Таким чином, згідно чого Радянський Союз включив в свої обійми частину Люблінського воєводства загальною площею 480 кв. км. з містами: Белз, Кристинопіль, Острів, Угнів і Варяж та ще багато великих сіл разом з важливою залізничною колією. Віддавши в замін територію такої ж площі в Бескидських горах, де існувало єдине велике місто Устрики Нижні і кілька сіл, найбільшими з яких є Чорне і Лютовіска (до 1957р. с. Шевченко). Крім того, угода передбачала створення спільної радянсько-польської комісії з делімітації кордону, так як раніше переговорники використовували карти масштабу 1:500 000, а точна демаркація кордону вимагала більш ретельного знання топографії. Але польських геодезистів на терен Бескидів допущено лише 26 жовтня, через пів року після підписання угоди. Так чи інакше така комісія була створена, вона повинна забезпечити подальші додатки до договору для майбутнього швидкого врегулювання меж кордону.

Чіткого встановлення і застосування наземних точок що визначають проходження лінії кордону посилаючись на топографічні точки, чітке розмежування міст, сіл, церков, залізничних станцій. Крім того обидві сторони домовилися провести адекватні заходи що до переселення. Але під тим останнім терміном крилася звичайнісінька депортація. Радянська влада спакувала своїх в вагони для перевозки худоби і швидко відправила на схід, щоб з тих хто пережив 1939-1941рр. не могли збунтуватися, хоча і тут були винятки. Деякі українці депортовані з Бескид були власниками індивідуальних господарств, які не були залучені до колективного господарства, а на нове місце перевозили лише колгоспників, тим хто не хотів піднімати колективне господарство добровільно погрожували депортацією в Сибір. Поляки не маючи досвіду перевезення такої кількості людей були вимушені перевезти тільки основну масу населення з східного кордону Грубешовського і Томашовського повіту. Велика кількість польського населення чинила опір і багато родин залишилися в своїх будинках, і їм довелося змиритися з повторним прийняттям радянського громадянства. Режим переселення регулювала Спеціальна Постанова Президії Уряду Російської Федерації, яка так і ніколи не була опублікована. Згідно постанови кожному переселенцю видавалася квитанція, яка гарантувала одержання майна на новому місті на рівносильне залишеному, що до землеробів, то вони повинні отримати відповідну кількість необхідного нерухомого майна,і платіжні кредити були відтерміновані на один рік. Ремісники зобов’язанні були отримати службові приміщення, а їх оселі повинні були бути вичищені і підготовлені для їх подальшого використання. Але після повідомлення про обмін територіями відбулося рівносильно до навпаки. Обурені селяни спалювали, або в крайньому випадку намагалися якось знищити своє майно, щоб воно не дісталося іншим господарям. А поїзди з назвами поселень на «бидлячих» вагонах прямували без зупинки до місця свого призначення. Після прибуття на обіцяні землі, перші враження були шоковані. Замість обіцяного переселенці зустріли в будівлях бруд і паразитів, державні будівлі, як у сільських так і міських районах були в катастрофічному стані, багато з виділених приміщень взагалі не підлягали ремонту чи хоча б частковому відновленні, деякі тим паче – в стані повної розрухи. До жахливих умов проживання додалася ще й відсутність комунікацій та затруднений доступ до джерел придбання їжі, речей особистої гігієни та питної води. Фермери у зв’язку відсутності навичок в нових умовах отримують низькі врожаї, по декуди врожаї настільки низькі, що взагалі перестають себе виправдовувати. Як і по всій країні проводиться програма колективізації, що призводить до відмови земельних наділів. Недостатня кількість споруд для ремісників та майстрів різного профілю спричинила дефіцит речей широкого вжитку, столярних та цегляно-будівельних матеріалів. Невдовзі заявили про себе і кредитори, через рік поневірянь та марних зусиль переселенці, хто мав кредит, продавали останнє майно щоб покрити борг перед державою. Через рік, станом на 1 січня 1952р., з потрібних 1962 будинки лише 1258 були збудовані, 523 в стані будівництва, а 191 навіть ще не розпочато. Такі дані свідчать про відсутність підготовки для такого переселення, яке скоріше несло характер продовження депортації 1944-1945рр. І вже до зими 1952р. всі 1962 сім’Ї вселилися в оселях Сталінської області, і мали змогу перейти до облаштування домашнього господарства. В результаті операції НТ 1951, по обидва боки кордону, постраждало біля чотирьох тисяч сімей, характер якої зовсім не політичний а економічний. Перша економічно вигідна мотивація – обмін земель. УРСР одержала найродючіші чорноземи польської території з немалими покладами кам’яного вугілля в обмін на Бескидські гори з деякими запасами нафти. Інша вигода полягала в тому що переселенці в основному були залученні до сільського колективного господарства, що дозволяло забезпечити продовольством місцевий робочий клас. Невиконання Постанови Президії Уряду Російської Федерації, яка зобов’язувала врегулювання і облаштування переселенців, нестерпні побутові умови спонукали переселенців до самовільного покидання місць їхніх переселень. Але відмова у прописці на нових місцях вони все ж поверталися назад, де і продовжували обживатися домогосподарством, так як політика влади не залишила їм іншого вибору. «Запорожець не машина, виселенець - не людина» - так сміялися з себе самі переселенці. Говорили що найгірша національність - це переселенець, так як їх і до теперішнього часу ніхто офіційно не визнав депортованими.